Ось мені п'ять, я нічого не знаю про світ.
Я найбільше боюсь загубитися в магазині.
Я маленький і завжди рум'яний, немов бісквіт.
Я люблю свою маму, мультфільми і апельсини.
Ось мені десять – мій вік, каже тато, ковзкий.
Я сміливий, бо – раптом що – мені завжди підкажуть.
Я трохи незграбний і іноді вірю в казки,
Прошу у батьків під ялинку новенький гаджет.
Яка там наука, які – не смішіть – книжки.
Не вчіть мене жити, мені тепер все відомо.
Мені вже п'ятнадцять, я виріс і став важкий.
Я вперше забув повернутись на ніч додому.
Ось мені двадцять, я мамі на радість студент.
Часті кохання до ранку, часті прогули.
Хто мені тільки не дзвонить тепер: "Ти де?"
Добре, що тут про мене ще не забули.
Тридцять, вже тридцять – я маю свою сім'ю.
Маю стабільну роботу – я перспективний.
Втомлююсь страшно і часом багато п'ю.
Мамі дзвоню все рідше – і це не дивно.
Ось мені сорок, я маю смішних дітей.
Гарну кохану, іноді навіть коханку.
Ще десяток – і я ювіляр, я збираю гостей,
Та навряд чи тепер ми гулятимемо до ранку.
Сльози трапляються, рідше – щасливий сміх.
І мене все частіше чомусь називають дідом.
Святкував шістдесят – запросив із дитинства своїх,
А один не приїхав, і більше вже не приїде.
Я погано став чути, я майже, на жаль, осліп.
Я повільно ходжу, ніби ноги мої з лозини.
Ось мені сімдесят – я нічого не знаю про світ.
І найбільше боюсь загубитися в магазині.
Тетяна Власова